Таврія: враження і оцінки (частина 2) У самому справі, машина виявилася з тих, до яких на доводиться довго звикати, робоче місце водія сплановано доладно, без викрутасів. І головне, що перед цим мене особливо хвилювало, — сидіти, взагалі кажучи, ие тісно. А нас було двоє, і кожен з габаритами вище середніх. Потім, в Москві, я виміряв рулеткою ширину салону в зоні ліктів (саме тут потрібен найбільший розмах) у «Таврії» і ВАЗ-2101.
Звичайно, ця різниця п’ять сантиметрів дуже помітна, у всякому разі тому, хто звик до простору «жигулів». Однак годиться і так. Словом, в салоні було затишно, а бігла машина стійко і досить жваво. Але тривала ця ідилія недовго.
Спочатку в роботі двигуна з’явилися ледве помітні дивацтва, а потім він відмовив. Але не «вглухую» (у цьому випадку знайти дефект нескладно), а пускався і з гріхом навпіл міг працювати при безперервній підкачування палива педаллю газу. Темнота, холод і пронизливий вітер ніяк не сприяли вивченню незнайомого агрегату, тому довелося з превеликим трудом тягнути п’ятнадцять кілометрів до сервісної станції ВАЗу поблизу міста Новомосковська. Фірма, звичайно, не за профілем, але лише б пустили в тепло, хоч ненадовго.
Не пустили. «Сервісмени», викликані тривалим стукання в замкнені двері, після тривалих дебатів оголосили, що ми не зуміли зацікавити їх нашою долею. Врата оазису зачинились. Довелося діяти як у колишні часи, коли ніякого сервісу не існувало, а поняття «взаємодопомога» ще не було застарілим.
Розшукали міське автогосподарство і, вислухавши співчутливий коментар чергового механіка, в’їхали в ангар, де ремонтують автобуси.